В тилових містах люди розуміють, що війна може затягнутися на невизначений час. Це потребуватиме все більше і більше жертв, грошей, часу та можливостей. Тому суспільство гостро реагує на відновлення в країні корупції, на неефективність державних інституцій, свавілля бюрократів. Різке обурення викликають нечисті на руку можновладці, пристосуванці, неадекватні способи їх життя у воєнний час.
В інших країнах, де допомагали українським біженцям теж розуміють, що це всерйоз і надовго і об’єм допомоги зменшується, люди починають займатись своїм життям, бо не можуть витрачати роки на чужі проблеми. Побачити це можна, порівнявши кількість допомоги біженцям на початку бойових дій і через рік.
Та найбільше, звичайно, від затягування війни страждають самі українці. Синдром втоми від війни проявляється у них по-різному. Військовий нейропсихолог з Австрії Томас Вебер наголошує, що українці вже пережили перші 2 стадії синдрому. Сильний переляк та страх смерті вже позаду. Тепер вони страждають від синдрому хронічної втоми. Найбільше синдром проявляється у мирних людей, що місяцями перебувають у бомбосховищах, станціях метро і підвалах, не можуть нормально жити, виїхати, змушені проводити час у закритому просторі.